Get Adobe Flash player

«Блактині берети» на Красній площі (відео)

Другого серпня відзначають День аеромобільних десантних військ. У Чернігові «блакитні берети» святкували 25-річчя свого роду військ без фонтанів, проте у небі. Успішно приземлилися десантники авіаційного спортивного клубу «Прогрес» прямісінько посеред Красної площі. Таких висадок у Чернігові до цього не було, проте парашутисти практикувались у Одесі, де здійснили посадку біля Одеського оперного театру, а також на Потьомкінських сходах. Як святкували цьогоріч День ВДВ, дивіться далі.

 

На центральній площі Чернігова у очікуванні  зібралися люди. Вони вишикувались по колу і, забувши про спеку, спостерігали за небом. Аж раптом десь серед хмар з’явився літак.

 

25-річчя українських аеромобільних військ десантники авіаційного спортивного клубу «Прогрес» святкували у небі. 1500 метрів над площею міста. У небі гордо замайорів синьо-жовтий стяг.

 

Для них небо – ще один дім. Кожен здійснив більше 5 тисяч стрибків. Висадка прямо посеред площі для них вже не новинка. Такі експерименти хлопці робили вже у Одесі. Проте повторити це у Чернігові погодились залюбки.

 

Традиційно у День аеромобільних військ чернігівські десантники згадують всіх своїх побратимів, з якими колись служили і воювали пліч-о-пліч. Серед них багато тих, хто виконував військовий обов’язок у Афганістані. Майже всі вони також пішли захищати країну на Східний фронт.  Неможливо знайти десантника, який не бачив би війни, кажуть військовики. Леонід Бурковський, ветеран-десантник: «Всі військові сильні духом, але ВДВ — це особа каста, яка пройшла всі війни. На кожне покоління припадає війна».

 

За традицією ветерани чернігівської «небесної гвардії», їх рідні та родичі загиблих десантників вшановують пам’ять своїх побратимів. Вони поклали квіти до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам, а також до стели воїнів АТО.

 

Війна пов’язує усіх. А тому тут кожен один одному брат. Олександр Ковальов два роки свого життя віддав Афганістану. Там він і познайомився зі своїм побратимом Олегом Міхнюком. Початок неоголошеної війни міг означати лише одне – вони знову зустрінуться на фронті. Олександр радіє святу, жалкує лише про те, що з ним разом не може святкувати його побратим. Олександр Ковальов, ветеран-десантник: «Ми по життю з ним після Афганістану разом. Людина пройшла тяжко ту війну і, здавалося б, дожила до мирного часу, але у другій війні загинув. З честю та героїзмом. Прекрасно розуміємо і можемо сказати точно, що це завершиться якимось договором. Але дуже шкода через ці смерті, які не мають сенсу. Кращі люди гинуть».

 

І все одно, навіть ті, хто вже бачив війну, знову і знову повертаються на фронт. Андрій Букін, десантник: «Я буду захищати свій дім, своїх рідних, ті цінності, які я маю. Нас вчили це робити якісно. Бо хто окрім нас?»

 

Із присмаком суму бійці розповідають про своїх загиблих друзів. Проте все одно посміхаються. Кажуть, десантники не гинуть, вони просто йдуть на небо,З звідки більше ніколи не повертаються.